Поки український військовий на передовій або в тилу отримує базове забезпечення у 20 тисяч гривень, а держава бідкається через брак коштів у бюджеті, елітна когорта правоохоронців знайшла спосіб не лише зберегти свої розкішні статки, а й змусити бюджет платити їм далі.
Скандал із масовим оформленням сумнівних інвалідностей прокурорами Хмельниччини, який вибухнув після викриття очільниці обласної МСЕК Тетяни Крупи, мав закінчитися гучними посадками та вилученням незаконних статків. Натомість він перетворився на нищівну поразку державної системи. Намагаючись швидко загасити медійну пожежу, Міністерство охорони здоров’я та його підпорядковані структури припустилися дитячих процесуальних помилок, які дали змогу фігурантам розслідувань піти у нищівну контратаку.
Розслідувачі проаналізували судові реєстри за 2025–2026 роки та з’ясували: більшість «прокурорів-інвалідів» уже виграли суди проти МОЗ, поновили свої елітні пенсії, а частина — навіть стягнула гроші за адвокатів з державного бюджету.
Швидка розправа, що обернулася ганьбою для МОЗ
Коли восени 2024 року журналіст Юрій Бутусов оприлюднив дані про те, що понад 50 прокурорів Хмельницької області та їхні родичі безстроково оформили II групу інвалідності, держава увімкнула режим «термінового покарання». Функції скандальної Центральної МСЕК передали дніпровському Інституту медико-соціальних проблем інвалідності МОЗ України.
Установа у прискореному режимі почала масово скасовувати або знижувати групи інвалідності прокурорам. Проте «швидкісна репресивна машина» спіткнулася об сувору реальність адміністративного судочинства.
Переглядати діагнози звичайних громадян — це одне, а судитися з професійними юристами-прокурорами — зовсім інше. У 2025–2026 роках Хмельницький окружний адміністративний суд розчавив рішення МОЗівської установи у понад двох десятках справ через процесуальний хаос, у який занурився Інститут:
-
Рішення «заднім числом»: Прокурорам Володимиру Коханському та Віталію Пронозюку замінювали довічну II групу на III групу лише на один рік у минулому — тобто на строк, який вже фактично минув.
-
Оцінка за новими правилами: У справі Олексія Лугового суд наголосив, що Інститут оцінював рішення МСЕК за новими критеріями, які набули чинності значно пізніше встановлення інвалідності, порушивши принцип незворотності закону в часі.
-
Втрачені документи та «глухі» сповіщення: У справі Наталії Тустановської установа МОЗ не змогла надати суду ані протоколів засідань, ані журналів реєстрації, списавши все на вилучення матеріалів ДБР. У справах Тетяни Слиз та ексочільника Хмельницької окружної прокуратури Сергія Наконечного суд встановив, що прокурорів взагалі належним чином не повідомляли про переогляд, позбавивши їх права на захист.
Підсумок першого раунду — нищівний: прокурори скасували рішення про позбавлення інвалідності, а суди зобов’язали МОЗ виплатити їм компенсації за послуги адвокатів просто з кишень платників податків.
Другий фронт: Битва за мільйонні пенсії
Вигравши суди проти МОЗ, фігуранти гучного скандалу перейшли до наступного етапу — поновлення спецпенсій через Пенсійний фонд України (ПФУ):
-
Мільйонні борги: Від прокурора Сергія Нагребецького ПФУ вимагав повернути понад 1 мільйон гривень пенсії, виплаченої за чотири роки. Однак після того, як суд скасував перевірку Інституту МОЗ як протиправну, пенсійна вимога «зависла» в повітрі.
-
Примусове поновлення виплат: Прокурору Володимиру Сарелу ПФУ відмовляв у поновленні виплат через органи в Чернівецькій та Донецькій областях. У червні 2026 року суд визнав ці відмови незаконними і зобов’язав виплатити пенсію за весь період угору з серпня 2025 року.
-
Стягнення скасовано: У справі Михайла Войтюка ПФУ вже почав утримувати по 20% щомісяця за «переплачені» 72 тисячі гривень. У травні 2026 року суд зупинив це стягнення, оскільки прокурор паралельно розгромив рішення МОЗ у суді.
Апеляційний марафон та мовчання Верховної Ради правосуддя
Зрозумівши масштаб катастрофи, Інститут МОЗ у 2026 році спробував реваншуватися у Сьомому апеляційному адмінсуді (м. Вінниця) та у Верховному Суді. Проте апеляційні інстанції масово залишають рішення на користь прокурорів без змін, підкреслюючи: суд оцінює не наявність хвороби, а законність дій комісії.
У свою чергу, Верховний Суд у справах Наконечного та Довганя взагалі відмовився відкривати касаційні провадження, заявивши, що суспільний резонанс навколо «прокурорів-інвалідів» не робить ці справи автоматично унікальними для перегляду.
Тільки у середині 2026 року — через два роки після початку скандалу — державна установа спромоглася створити повноцінний юридичний відділ та змінити тактику. У поодиноких нових справах (зокрема щодо прокурора Олександра Щербатюка чи Бориса Бандури) суди почали ставати на бік держави, визнаючи постанови НАБУ та ДБР достатньою підставою для перевірок без особистої присутності позивача.
Кримінальний фінал за зачиненими дверима
Символом цієї системи стала історія ексочільника Хмельницької окружної прокуратури Сергія Наконечного. Втративши інвалідність за рішенням МОЗ, він скасував це рішення через суд. Водночас у лютому 2026 року проти нього до суду пройшов обвинувальний акт за ч. 5 ст. 190 КК України (шахрайство в особливо великих розмірах) щодо обставин оформлення цієї ж інвалідності.
Але й тут система спрацювала на користь «своїх»: у листопаді 2025 року за згодою прокурора Офісу Генерального прокурора суд повністю закрив розгляд справи від громадськості та преси. Журналістам, які у травні 2026 року вимагали відкрити засідання, суд відмовив.
Історія з прокурорськими інвалідностями стала яскравою ілюстрацією того, як державна машина, намагаючись показати швидкий результат під тиском суспільства, припускається купи фатальних помилок. І доки пересічні громадяни чекають на справедливість, «силовики з посвідченнями» через суди повертають собі мільйонні статки, статус-кво та повний імунітет.